Українка в Індії: весілля мрії чи жорстоке розчарування?

Рік в Індії: українська блогерка про культурний шок, борщ на 17 осіб та точку неповернення

Блогерка Сандра (@dra.sandraaa) поділилася своїм незвичайним досвідом прожиття цілого року в індійській родині. Вивчившись на лікаря в Польщі, вона обрала шлях блогерки та UGC-творця, а доля звела її з індусом, який згодом став її чоловіком. Чотири роки стосунків завершилися освідченням і поїздкою до Індії на весілля, де Сандра провела цілий рік, відчуваючи, що ця історія має закінчитися. Зараз, перебуваючи в Карпатах, у селищі Східниця, вона розповідає “Фокусу” про причини, чому Індія так і не стала для неї домом.

Ментальні прірви та гастрономічні випробування

Шлях Сандри до Індії почався ще до повномасштабного вторгнення. Переїхавши до Польщі для навчання в медичному університеті, вона не стала працювати за спеціальністю, а зосередилася на розвитку в сфері блогінгу та створення контенту. Вона активно вдосконалювала свою англійську, спілкуючись з іноземцями, і саме так познайомилася з майбутнім чоловіком, уродженцем Індії. Їхні стосунки, що розвивалися стрімко, переросли у шлюб.

“Індія – це зовсім інший світ, ніж туристичний Гоа, де я була раніше”, – ділиться Сандра. – “Буквально кожен день був культурним шоком. Мене дивувала антисанітарія, діти, які ходять вулицями, і священні корови, що харчуються сміттям. Але ця країна вчить не засуджувати, а розуміти, приймати реальність такою, якою вона є. Я почала цінувати своє життя, свою країну, батьків, які доклали зусиль, щоб я не опинилася на вулиці”.

Проте, за рік життя в Індії, Сандра зрозуміла, що, незважаючи на духовну трансформацію, деякі аспекти індійської культури виявилися для неї неприйнятними. Перш за все, це стосувалося побуту. В Україні люди живуть окремо, тоді як в Індії вся родина проживає разом. “Для мене, як для людини, яка виїхала з дому в 17 років, повернення до батьківського даху в 25 років було шоком. Це просто не вкладалося в голові, хоча я щиро намагалася зрозуміти, що в цьому немає нічого поганого”.

Наступним випробуванням стала їжа. Шість місяців без звичної їжі, без м’ясних страв, які в традиційних індійських родинах заборонені вдома, виявилися справжнім стресом. “Коли людина позбавлена базової потреби – їсти те, до чого звик – це відчувається дуже гостро. Починається роздратування, істерика. А єдиний вибір – це щось дуже гостре, з великою кількістю спецій, до яких український шлунок не пристосований. Часто отруєння там трапляються не через антисанітарію, а саме через надмір спецій”. Навіть європейські страви, замовлені в ресторанах, мали індійський присмак. “Я сварилася, робила огляди, пояснювала, що Pad Thai має бути солодкуватим, але вони все одно додавали свої спеції. Це було неприємно”. Фізично Сандра не змогла “витягнути” Індію. Хоча організм згодом адаптувався, задоволення від їжі не було, що, на її думку, сильно впливає на емоційний стан людини.

Сімейні цінності та релігійні кордони

Стосунки з родиною чоловіка складалися добре, але мовні бар’єри та культурні відмінності створювали напругу. Відсутність спільної мови (рідні чоловіка не говорили англійською) ускладнювала будь-яке спілкування. “Усі постійно запитували: “Ну що, коли ти хінді вивчиш?”. А я думала: “А може, ви англійську вивчите?”. Але ніхто не буде вчити мову заради тебе однієї. Це треба розуміти”.

Релігійні розбіжності також стали викликом. “Я казала: “Давайте поважати одне одного. Я поважаю вашу культуру, а ви мою. Мені не можна вклонятися богам. Вибачте, я християнка. У мене один Бог”. Вибудовувати кордони було важко, відчувалося, ніби ображаєш людей, відмовляєшся від того, що для них важливо. Але це було необхідно для збереження себе.

Борщ як культурний міст

Незважаючи на всі труднощі, Сандра вирішила приготувати для індійської родини український борщ. Це був справжній виклик, адже вона роками не варила навіть літр, а тут ще й веганський варіант. “Я дивилася на це – пампушка, чилі, борщ – і думала: “Є**ть!”. Але їм, здається, сподобалося. Вони зраділи, що я змогла об’єднати всю родину – 17 людей. Для них об’єднання – найважливіше”.

Проте, знання індійців про Україну виявилися мінімальними. “Загалом нічого. Освіченіша каста знає, бо багато індійців їдуть до нас навчатися. В Індії всім, чесно кажучи, байдуже. Поки ти сам не розповіси про свою культуру, ніхто нею не цікавиться. Ніхто не питає: “А що у вас, як у вас?”.

Точка неповернення

Остаточною крапкою в цій історії стало усвідомлення, що вона не хоче змінювати себе, ламати свою інтуїцію, щоб вписатися в цю сім’ю. “Я не хотіла змінювати себе, ламати свою інтуїцію й внутрішні відчуття, щоб бути в цій сім’ї. Бо родина – це те, куди хочеться повертатися щовечора”. Крім того, думки про майбутніх дітей, які матимуть ДНК цієї країни, також стали вагомим фактором. “Я зрозуміла, що не хочу цього. Це звучить грубо, але так є”.

Зараз Сандра живе в горах, у Східниці, медитує та шукає себе. Вона зрозуміла, що, незважаючи на максимальні зусилля, які зробили вони з чоловіком, час прощатися. “Коли чесно можеш визнати, що ця історія просто не твоя, – це було цікаво й класно. Ми всі зробили максимум, але час прощатися. Ти чітко розумієш, коли історія має закінчитися”.