«Найважливішою є рефлексія». Мирослав Слабошпицький — про майбутній фільм Окупація на кіноринку в Каннах і співпрацю із Роднянським
У вівторок, 14 травня, у Каннах стартував 77-й Каннський міжнародний кінофестиваль. Одночасно відкрився і Каннський кіноринок, на якому будуть представлені фільми, які перебувають на стадії виробництва. І серед них майбутня художня стрічка українського режисера Мирослава Слабошпицького Окупація.
Український режисер Мирослав Слабошпицький представляє на кіноринку в Каннах сценарій свого майбутнього фільму — військово-кримінальну драму Окупація. В його основі стаття Ми можемо бути тільки ворогами (We Can Only Be Enemies) британського журналіста Пітера Померанцева для видання The Atlantic. Стрічка зараз перебуває на етапі пре-продакшена: розробки концепції, касту, підрахунків бюджету, наповнення тощо. Про участь фільму у кіноринку першим повідомило видання Deadline.
Попередній фільм Мирослава Слабошпицького Плем’я (2014) став найбільш відзначеним нагородами українським фільмом у світі. Він отримав три нагороди Каннського кінофестивалю в програмі Тиждень критики, а також був показаний у програмі більше 100 світових кінофестивалів, де зібрав понад 40 відзнак.
Продюсером фільму Окупація став колишній український продюсер Олександр Роднянський, якого багато років називали російським продюсером, засновник телеканалу 1+1, який з 2002 року працював в Росії, де заснував телеканал СТС Медіа і кінофестиваль Кінотавр. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року Роднянський засудив вторгнення РФ в України, закрив всі проєкти і залишив територію країни-загарбниці. Про роботу над фільмом Окупація він оголосив у своїх соцмережах.
Перед кіноринком у Каннах Мирославом Слабошпицьким відповів в інтерв’ю NV, чому він вважає, що знімати фільми про сучасну війну треба вже зараз, розповів про свою майбутню стрічку та прокоментував співпрацю із Роднянським.
— Як з’явилася ідея знімати фільм Окупація?
— Минулого року мені зателефонував Олександр Роднянський, я, якраз, їхав на фестиваль Карлови Вари, де мене обрали членом журі. Він сказав, що до нього звернулась американська компанія Anonymous Content, яка придбала права на статтю Пітера Померанцева Ми можемо бути тільки ворогами. Вони шукали, хто б міг адаптувати її і зробити з неї фільм.
Я прочитав статтю, ми поспілкувалися із Роднянським і Ніком Шумейкером з Anonymous Content, під час якої я поділився своїм баченням. Потім я познайомився і поспілкувався із Пітером Померанцевим. У всіх нас виявилося близьке розуміння цієї ситуації. Далі я розмовляв із героями історії, описаної у статті, а також мені дали доступ до кількох доволі травматичних журналістських розслідувань.
Понад рік тривала робота над сценарієм. Це було дуже складно в тому розумінні, що відчуття війни постійно змінювалося. Початок війни був суцільним жахом, потім з’явилися Байрактар, пес Патрон, «максимум два-три тижні», «ми перемагаємо»… а вже потім контрнаступ… Зараз знову зміна настроїв… В художньому і ситуаційному сприйнятті за цей часовий відрізок, було як мінімум, три чи чотири різні війни, тому сценарій давався дуже складно.
Єдине, що тішить, історія, про яку йдеться у фільмі Окупація, абсолютно завершена, і сподіваюсь, що так і буде, зважаючи на теперішню спробу наступу росіян на Харківщині. Вона починається із входу російських військ до Чернігівської області, місці, де розвиваються події статті Померанцева, і закінчується тим, що вони були звідти вибиті. Відтоді минуло два роки, і вже багато чого відбудували.
— Перші спроби знімати художні фільми про нинішню війну розпочалися вже влітку 2022 року. Тоді українців обурив намір зняти фільм Буча та знятий нашвидкуруч фільм Юрік, який роздратував маріупольців. Мирославе, як ви гадаєте, чи на часі зараз художні фільми про теперішню війну чи треба почекати?
— У нещодавньому фільмі, який я знімав із Шоном Пенном (короткометражка з альманаху Війна очима тварин), одну з ролей грав дуже талановитий актор, дивовижний. І він одночасно знімався в серіалі про вояків і сучасну війну Позивний Тамада. Тобто, в Україні вже зараз знімається чимало телевізійних фільмів на цю тематику. Мені здається, що кожен, в кого є гроші, ресурси і бажання, може знімати щось про війну. Інше питання, що також кожен глядач має право скласти свою думку про той чи інший фільм про війну, і відповідно якось відреагувати на цей фільм, проголосувати за нього квитком чи захейтити в соцмережах.
А що стосується, чи на часі знімати фільми про війну, то зараз, зрозуміло, дуже важливий час в першу чергу для документалістів. І як би вони не були б такими абсолютно відмороженими в хорошому розумінні, то у України не було б Оскара. Я маю на увазі фільм 20 днів у Маріуполі. Це приголомшлива історія. І з іншого боку є історія литовського режисера Мантаса Кведаравічуса, який загинув у Маріуполі. Документалістика під час війни — це доволі чесна гра із неймовірно високими ставками, на які не кожен готовий. І тому цей Оскар вдвічі цінніший, адже кінематографісти не завжди ризикують життям, коли роблять документальні фільми.
На мій погляд у фільмах і серіалах, які знімають про війну під час війни, з точки зору мистецтвознавства найважливішою є рефлексія певної події у моменті часу. І тому для наших нащадків, які досліджуватимуть кіномистецтво нашого часу, цікавим буде відображення війни в моменті.
Тому що навіть, якщо ви пригадаєте 2022 рік, то зрозумієте, що, якби фільми можна було знімати протягом, скажімо, години, то вони були б дуже різними. Тобто є війна пса Патрона, є фортеця Бахмут, є контрнаступ тощо… Як я вже казав, за цей час з точки зору оптики кілька разів до певної міри змінювалося сприйняття людьми війни.
Якщо ти, як автор фіксуєш свій погляд і момент у часі, то в цьому, я думаю, є якась певна художня цінність, навіть в фільмах, які можуть бути поганими з точки зору мистецтва, найважливішим є саме події, які в них відображуються.
— Продюсером фільму стане Олександр Роднянський, який багато років працював в Росії і до якого в українців склалося неоднозначне ставлення: його відносять до так званої категорії «хороших русских». Чи готові ви до хейту з боку українців?
— Щоб відповісти на ваше питання, треба переказувати всю біографію Олександра Роднянського. Чому він поїхав до Росії дуже легко пояснити — на початку 2000-х, коли війни не було, Росія для українських кінематографістів була як Америка для канадців. Тобто робота в Росії була умовою побудови кар’єри. Скажімо, до Януковича кіновиробнитцва в Україні взагалі не було: при ньому воно розпочалося, при Порошенко — продовжилося.
Я з Олександром Роднянським познайомився у Лондоні на фестивалі Британського кіноінституту, коли він отримував нагороду за фільм Лефіафан (як продюсер фільму — nv.ua), а я — за Плем’я. Там ми і домовились, що нам треба разом щось зробити.
Що стосується самої постаті Роднянського, то якось дивно когось обговорювати за його спиною. Якщо цікавлять персональні питання, то їх краще задати самому Роднянському. Він для мене людина, яка, окрім того, що створила свого часу канал 1+1, ще й людина, завдяки якій ми в Україні стали дивитися по телевізору модні нові американські фільми української мовою, чого до цього не було. Це людина, яка спродюсувала фільми Хмарний Атлас Вачовськи, Машину Джейн Менсфілд Біллі Боба Торнтона, Левіафан Звягінцева, Сталінград і Дев’яту роту Бондарчука, а також фільм українського режисера, який зник без вісті в бою з російськими окупантами. Думаю, що в цих рядках, які переповідають його біографію, є відповідь на всі питання, а з уточненнями вже можна звертатися до нього.
Крім того, мені здається, що дивно називати його «хорошим русским», наскільки я розумію, він залишався громадянином України. Якось мене з Племенем запросили на фестиваль у Владивостоці. Це було десь у 2016 році (в Росії в останнє я був може в 2010 році, точно не пізніше). Я відмовився їхати, на що мені відповіли: «Ну а чого? От Олександр Єфімович [Роднянський] із українським паспортом, і нічого з ним не стається». З цього я роблю висновок, що станом на 2016 рік він точно був чинним громадянином України. Хоча це, звичайно, також треба уточнювати у нього.
