Як сучасне українське мистецтво робить видимим російський колоніалізм
Дослідниця інтелектуальної історії, колоніалізму та деколоніальних процесів історикиня Олександра Котляр розповідає, як сучасне українське мистецтво робить видимими російський колоніалізм.
Олександра Котляр
Від початку повномасштабного російського вторгнення команда ГО Музей Сучасного Мистецтва працює над масштабним проєктом — Архівом мистецтва воєнного стану (The Wartime Art Archive). Серед його цілей — створення джерела візуальної інформації для розвідок про мистецтво у війні. Архів наповнюють з відкритих джерел і планують збирати до кінця воєнного стану. Його планують наповнити близько 10 000 творами понад 220 українських художників. Роботи розміщені у хронологічному порядку за днями війни та контекстуалізовані записами про її події. Концепція проєкту надає можливість побачити, як змінилося українське сучасне мистецтво після 24 лютого 2022 року. Скетчі, швидкі замальовки, щоденники стали не лише миттєвою рефлексією митців на події, але й, за висловом творців архіву, «художнім зліпком часу». Цей «художній зліпок часу» оприявнює дуже важливу тенденцію — звернення сучасного українського мистецтва до проблеми російського колоніалізму в Україні, його інструментів та наслідків. Деколоніальної тематики так чи інакше торкаються у своїй творчості Олександр Грехов, Оля Федорова, Влада Ралко, чиї роботи розміщені на сайті архіву.
Деколоніальний дискурс в Україні перебуває ще у процесі здобуття місця у суспільній полеміці. Окрема проблема полягає у тому, що Україну позбавляють права на деколоніальний голос одразу кілька сторін: Росія як агресор, розпочавши війну під гаслами «спасіння» та «звільнення» від експансіоністських зазіхань Заходу; постколоніальні африканські, латиноамериканські, азійські країни, які уявляють Україну по інший бік власної боротьби; західні держави, чиє сприйняття російських колоніальних практик в Україні викривлене власним досвідом колоніалізму; інші посткомуністичні країни, які розглядають Україну радянських часів як частину імперського ядра.
Філософ і деколоніальний теоретик Вальтер Міньйоло через півтора року після повномасштабного вторгнення РФ назвав цей напад «захистом» та «відновленням» російських потреб та інтересів. Головною причиною російської агресії, на його думку, є несправедливий міжнародний порядок, установлений західними країнами, який Росія, а також Іран та Північна Корея, намагаються оскаржити. Міньйоло твердить, що ці країни насправді є «незручними» для Заходу, тому провідні політичні сили Північної Атлантики намагаються компенсувати втрату гегемонії через збереження світового порядку і нав’язування свого домінування. Україну в останніх геополітичних зрушеннях Міньйоло розглядає не більше, аніж інструментом стримування девестенізаційних тенденцій та просування ідеї однополярного світу.
Деколоніальний вибір завжди є складним кроком, адже передбачає вихід із зони інтелектуального комфорту, змушуючи відмовитися від звичної системи знання. Як не дивно, Міньйоло відмовляється полишати свою. На жаль, латиноамериканський теоретик не єдиний у своїх міркуваннях. Наприклад, у свіжій збірці статей Деколоніальність у Східній Європі: лексикон переорієнтації угорський географ і глобальний історик Золтан Джинеллі назвав розмову про російський колоніалізм в Україні «провінційною риторикою» та штучною віктимізацією. Справді, інструменталізація деколоніального дискурсу, а особливо — державою, нівелює його епістемічний та практичний потенціал, перетворюючи деколонізацію не більше, аніж на популярний штамп. Адигсько-узбецька дослідниця Мадіна Тлостанова назвала це явище тривіалізацію деколоніальності, Золтан Джинеллі — її насильницькою мобілізацією. Натомість заперечення російського колоніалізму в Україні нині, за влучним висловом Іллі Левченка, є нічим іншим, як тривіалізацією війни, відколи державу-жертву агресії розглядають пустим простором боротьби між імперіями.
Така сліпота до російського колоніалізму, однак, є закономірною. Нерозуміння сучасної російської політики — наслідок Холодної війни та радянських ідеологічних практик. Створений Радянським Союзом образ борця з колоніалізмом-імперіалізмом став підґрунтям для формування Росією образу жертви Заходу. Як і СРСР, Росія сьогодні докладає до його підтримки значних зусиль та ресурсів. Складовою цієї стратегії є, зокрема, формування образу України як неспроможної до державотворення території, історичної частини Росії, яку остання свого часу «цивілізувала», а отже — отримала право нею володіти. За словами основоположника постколоніальної теорії Едварда Саїда, європейські колоніальні імперії легітимізували свою присутність на підкорених землях завдяки «корпусу теорії й практики, в який протягом багатьох поколінь було вкладено значні матеріальні інвестиції». Подібну планомірну схему застосовувала й Росія, а сьогодні із частковим успіхом «продає» світові сконструйований нею образ України.
Як зазначає дослідниця Галина Костюк, Україна постає у викривленому дзеркалі різних колоніальних традицій. На жаль, нерідко західний дискурс в унісон із російською пропагандою риторично позбавляє Україну суб’єктності через згадування війни РФ як «конфлікту», формулювання «українське питання» і прагнення його «вирішити» або ж представлення України як арени боротьби Заходу та Росії за власні інтереси. Наприклад, виходячи з позицій останнього, відомий фахівець із міжнародних відносин Генрі Кіссінджер неодноразово пропонував віддати частину українських територій заради уникнення глобального конфлікту. Окрім цього, інтерес Заходу до України часто має етнографічне забарвлення: українських інтелектуалів сприймають як «містечкових» на противагу більш «глибокому» глобальному осмисленню українських перспектив західними аналітиками.
Мисткиня Влада Ралко в інтервʼю Суспільному поділилася спостереженням, що сучасна зосередженість на деколоніальних студіях залишає поза увагою той факт, що радянська система із її інструментами «підлаштовується до реалій сучасного світу», стаючи «невпізнаваною для нових поколінь». Сьогодні насправді важливо говорити не стільки про юридичні нюанси взаємин колонізатора й колонізованого, скільки про особливості колоніальних механізмів контролю. Ідеологічні та символічні стратегії, які застосовує РФ щодо України, справедливо можна назвати колоніалістськими.
У мистецтві Ралко демонструє, як Росія продовжує радянські геноцидні практики. Від початку повномасштабного вторгнення художниця працює над серією робіт Львівський щоденник. Навесні 2022 року, коли російська армія швидко просувалася вперед, намагаючись захопити більшість українських територій, Ралко опублікувала графічні зображення, які оприявнюють експлуатацію РФ радянської символіки у своїй політиці. Двоголовий орел із герба РФ з черепами замість голів, озброєний радянськими символами — серпом, молотом та п’ятикутною зіркою з вічним вогнем, які тепер асоціюються радше з російською агресією, аніж СРСР чи Другою світовою війною. За словами самої Ралко, Росія буквально «зґвалтувала словник». При згадуванні слова «Вагнер» або літери «Z» чи «V» першими на думку більше не спадають німецький композитор та латинська абетка. Маніпуляції на темі страждань і перемоги у Другій світовій війні (Великій Вітчизняній в ідеологічному апараті РФ) змінили сприйняття її символів, які нині супроводжують війну проти України.
З темою інструментів російської політики працює художник-ілюстратор Олександр Грехов. Від початку повномасштабного вторгнення він створює цифрові графічні малюнки, які демонструють колоніальні практики РФ в Україні. Такий мистецький погляд став результатом внутрішніх пошуків, які розпочалися ще із проєкту Квантовий стрибок Шевченка. Тоді Грехов інтуїтивно досліджував вплив імперії на репрезентацію української культури та історії. З повномасштабним вторгненням ці пошуки продовжилися.
Грехов вдало простежує саму логіку колоніальної політики, притаманну для держав-агресорів з імперськими амбіціями. У роботах, опублікованих 18 травня 2022 року та присвячених темі примусової депортації, художник наводить приклади злочинів трьох різних держав — нацистської Німеччини, Радянського Союзу та Росії, які в різний час і за різних обставин вдаються до подібних методів підкорення та пригнічення. Грехов наголошує — «зло діє однаково». З цієї причини, на думку художника, про війну Росії проти України важливо говорити як про колоніальну. Заперечення країнами Заходу колоніального характеру війни РФ Грехов пояснює прив’язкою до «класичного» колоніалізму та, можливо, труднощами вивчення «місцевої специфіки». Однак пошук мови для такого діалогу, у тому числі — мистецької, дарує шанс бути почутими.
Ольга Федорова, чиї роботи також опубліковані в Архіві мистецтва воєнного стану, не позначає своє мистецтво як деколоніальне: на її думку, цей «лейбл» накладає на художника додаткову відповідальність та звужує рамки для висловлювання. Одночасно, Федорова вважає, що її творчість просуває деколонізаційні та антиімперські ідеї. За словами художниці, говорити про війну в Україні у розрізі російського колоніалізму заважає міф про колоніалізм як практику, яка здійснюється «білими етносами» проти «небілих». Федорова пропонує наголошувати на подібності практик, які наближають російський колоніалізм до європейського.
Роботи Федорової віддзеркалюють колоніальну травму, нанесену одразу кільком поколінням. За словами художниці, саме особисті, сімейні історії є найбільш промовистими свідченнями російського колоніалізму. У свій час її бабуся та дідусь вимушено перейшли на російську мову після переїзду до міста, аби «не бути висміяними». Вже за кілька десятиліть їхню онучку батько привчав вимовляти дзвінку «ґ» замість глухої «г», аби не «видавати із себе українку». У творах Федорова використовує стару постільну білизну, яка дісталася їй від бабусі. На матерії — короткі та зрозумілі висловлювання українською мовою. Ними художниця засвідчує метафоричне розкладання тіла імперії, яке починається із її викриття. Таким чином, твердить Федорова, глибоко особисте стає політичним та набуває дієвої сили.
Існування різних типів колоніалізму в історії унеможливлює формування критеріїв, які б із юридичною точністю надавали право говорити з позиції його жертви. Академічна мова, що має чіткі теоретичні рамки, часто не визнає російський колоніалізм в Україні, хоча й звертається до проблеми прихованості зла. Натомість мова сучасного мистецтва, часто відірвана від теорії, має практичний деколонізуючий потенціал. Очевидно, далеко не всі українські митці, які працюють із темою російської агресії, вважають свої мистецькі практики деколоніальними*. Однак саме вони найкраще відчувають «ґрунт», на якому працюють, і здатні чуттєво працювати з контекстом на противагу академічним теоретизуванням. Деколоніальне мистецтво (часто — деколоніальне інтуїтивно) українських сучасних митців — це не лише про художню мову та її потенціал. Це про здатність створювати простір для розмірковувань і подальшої розмови у ньому. І цей простір дає змогу відчувати, чути й бути почутими.
Дослідження та опрацювання матеріалів, розвиток вебсайту Архіву мистецтва воєнного стану, написання статей, реалізується ГО Музей сучасного мистецтва за підтримки Фонду Партнерство за сильну Україну, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
* Levchenko, Illia. (2024). In: Art in Ukraine: Identity Construction and Anti-Colonial Resistance. Routledge (in publication process).
