Купа дверей, за кожною всесвіт. Що подивитися на фестивалі Docudays UA

З сьогоднішнього дня в 21-й раз стартує без зайвих скромностей видатний український фестиваль документального кіно Docudays UA.

Фестиваль, який аргументовано та виразно доводить тезу, що політичне та людське існують у неподільному складному переплетінні та постійному загадковому русі.

Вже сама тема, яку організатори сформулювали цього року та яка звучить наче самоіронічний жарт — 10 років триденної війни, яка триває три сторіччя — відображає й історичну глибину, й стрімке сьогодення, й певну розгубленість трактування геополітичних подій. Цю розгубленість 21-й Docudays UA спробує пояснити за допомогою 62 фільмів та великої кількості лекцій та дискусій.

Ми любимо дискусії та лекції, але в цьому матеріалі сконцентруємось на кіно, щоб показати наскільки велику географію — політичну та людську — вдалося охопити фестивалю та відповідно наскільки різноманітним вийшов цей список у 62 фільмів.

Мирні люди. Оксана Карпович. 95 хв.

Фільм-дзеркало для «хороших руських», фільм-демонстрація для русофільського західного глядача, ким насправді є росіяни, виразний документ війни для нас. За саркастичною назвою стрічки Оксани Карпович ховається простий, а тому працюючий концепт: режисерка зібрала телефонні розмови зі своїми рідними та близькими російських солдат, які прийшли завойовувати Україну, та дала нам послухати їх на тлі задокументованих наслідків дій окупантів в наших містах та селах. З цього напряму не зв’язаного союзу аудіо та відео вийшло не те, що можна назвати протиставленням, а те, що можна назвати доповненою реальністю.

З цього всього стає зрозумілим, що пропаганда насправді має не такий великий вплив на дії росіян. Просто імперскість, запаморочлива жорстокість, невігластво та зверхність — справжній культурний код наших одвічних сусідів.

Прем’єра фільму пройшла на Берлінському кінофестивалі, де він отримав приз Екуменічного журі.

Фото на памʼять. Ольга Черних. 72 хв.

Ще один цікавий приклад союзу відсторонених один від одного аудіо та відео зняла донеччанка Ольга Черних. В її дуже особистому фільмі поєднуються розмови про життя (й війну) представниць трьох поколінь однієї сім’ї: мами Ольги, її бабусі та власне самої режисерки, із демонстрацією цього життя та війни: сімейних альбомів та хронік, новин та значущих для українства культурних речей.

Хронологічно сюжет охоплює ціле століття. Й як показує Черних у випадку Донбасу ця історична книга була наповнена переважно темними сторінками.

Фільм відкривав престижний Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі (IDFA).

Республіка коників. Деніел Маккейб. 94 хв.

Фільм американського режисера та фотографа Деніела Маккейба названо на честь гірського та лісистого регіону в Уганді. Кожного року під час сезону дощів для спарювання в цей регіон прилітають мільярди довгорогих коників. Одночасно з кониками туди ж добираються люди: вони збирають комах мільйонами й продають внизу в містах голодним співвітчизникам цієї небагатої країни.

В цьому унікальному за своїм сюжетом та кадрами фільмі поєдналися прагнення до життя двох видів та їхня ж смерть (щоб дібратися у віддалений регіон Уганди збирачі ризикують власним життям). Десь тут у глядача з’являться думки про складний та часто токсичний зв’язок людини та природи.

Під знаком якоря. Тарас Співак. 28 хв.

Ентузіаст кіно-архівів Тарас Співак працював над монтажем двох чудових документальних фільмів Чорнобиль 22 та Нескінченність за Флоріаном.

В своїй режисерській роботі Під знаком якоря він занурюється в історію переходу Київського вищого військово-морського політичного училища назад у Києво-Могилянську академію. Сталося це в період масштабнішого переходу з України у складі СРСР до України незалежної. Втім, співак використовує архівні відео, щоб дослідити не історичний фактаж, а глибші зв’язки між ідеологією, політикою, освітою, радянським войовничим минулим та нашим трагічним сьогоденням.

Сто дітей в очікуванні на потяг. Іґнасіо Аґуеро. 56 хв.

В своєму документальному фільмі 1988 року сучасник та друг Рауля Руїса чилієць Іґнасіо Аґуеро показав зворушливу історію про вчительку, яка вирішила познайомити своїх маленьких підопічних із мистецтвом кіно та власне кінокамерою. Події відбувалися у не дуже приємний для Чилі період військової диктатури Піночета, втім, у фільмі Аґуеро видно як діти потихеньку захоплюються новим, згуртовуються навколо нього та намагаються опанувати.

Не вперше ми бачимо, як кіно та кіновиробництво справляють терапевтичний ефект, але як мінімум не часто ми маємо змогу подивитися на цю тему з такого ракурсу.

Місія 200. Володимир Сидько. 62 хв.

Власниця турагенції логічним чином поставила на паузу діяльність свого бізнесу та пішла на війну. Вона стала не солдатом чи чиновницею Міноборони, а водієм машини-рефрижератора, яка транспортує загиблих військових з фронтових моргів вглибину України.

Це історія не просто про сучасного українського Харона та про те, звідки взагалі беруться міфи, а й про те, яким радикальним чином трансформувалося українське суспільство. Колишні весільні фотографи зараз документують війну. Колишня працівниця турагенції замість того, щоб відправляти людей в захопливу подорож, відправляє тіла в останню.

Київські файли. Вальтер Стокман. 78 хв.

Ще один фільм, що базується на роботі з архівами. І який одночасно відсилає нас до, наприклад, шедевру Копполи Розмова та чудової драми з Ульріхом Мюе Життя інших.

У 2017 році в Україні було надано доступ до архівів КДБ СРСР й у багатьох бажаючих з’явилася можливість подивитись, чи слідкувала за ними імперія. Нідерландець Вальтер Стокман на прикладі української дисидентки, французької туристки та нідерландського шпигуна-аматора (!) показав, що так слідкувала, й що взагалі суцільний контроль, та як наслідок страх й недовіра до сусідів — головні знаряддя тоталітарних режимів.

Свята родина. Елвіс А-Лян Лу. 88 хв.

Тайське кіно буде потужно представлене на цьогорічному Docudays UA. Дослідити країну, яка так само, як й Україна у 2021-му зависла на порозі вторгнення геополітичного монстра — логічний крок.

Режисер Елвіс А-Лян Лу повертається в свій рідний дім, до своєї родини вперше за 24 роки та знаходить брата (екстрасенса-невдаху), батька (азартного гравця) та мати (знесилену та озлоблену) в не дуже доброму стані. Втім, знову зібравшись разом сім’я режисера потихеньку знаходить стежинки до чогось доброго, що є в кожному з них.

Не в останню чергу їм допомагає налаштуватись на процес самопізнання камера А-Лян Лу.

Більше за травму. Ведрана Прибачич. 90 хв.

Фільм про наслідки війни за незалежність цього разу Хорватії. Вона, нагадаємо, сталася в 1991—1995 роках. Ворогами хорватів були переважно серби.

В фокусі режисерки та журналістки Ведрани Прибачич група жінок, які пройшли через пекло тієї війни: втратили своїх близьких, відчули на собі ницість знущань та насильства й відтоді застрягли у травмі минулого.

Втім, як показує Прибачич, надія є.

Чоботи в ґрунті, руки в землі. Кароліна Ускакович. 15 хв.

Фільм для тих, хто хоча б іноді задавався питанням: «Чому моя бабуся в селі кожного року садить город, на якому ще й приходиться працювати?».

Режисерка Кароліна Ускакович на прикладі своєї бабусі Зої – як вказано в описі фільму «гордої української пенсіонерки», показує який тісний та зворушливий зв’язок виникає між людиною та землею, яка їй належить.

Після вторгнення Ускакович й сама заводить невеличкий городик та розпочинає із бабусею взаємне онлайн спостереження за рослинами. Паралельно обидві жінки обговорюють важливі теми, як-то вплив садівництва на душевний стан під час жахливої війни.