«Свою Україну любіть, любіть її во время люте…»

Джерело: ukrinform.ua
Михайло Сорока 165 років тому, 22 травня, відбулося перепоховання Тараса Шевченка біля Канева, на Чернечій горі

Ще 25 грудня 1845 року, перебуваючи в Переяславі у складі Археографічної комісії й захворівши на двостороннє запалення легень, Тарас Шевченко написав свій знаменитий програмний «Заповіт», який починався зі слів: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий…»

Вид із Чернечої гори

У червні 1859-го, під час останнього перебування в Україні, Шевченко відвідав свого друга Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, який жив тоді на лівому березі Дніпра, неподалік від Канева, у селі Прохорівка. Поет милувався звідти канівськими горами, на одній з них мріяв поселитися, збудувати там хату. Однак його знову (утретє в житті) заарештували й після тривалих допитів веліли повертатися в Петербург… Там, особливо в листопаді 1860-го, загострилися його хвороби, дошкуляв ревматизм, боліло серце, розвинулася водянка… «От якби до весни дотягти! Та на Україну…» – говорив Шевченко своїм друзям, які його відвідували. Але незадовго до смерті, відчуваючи неминучість близького кінця, поет пише свій останній вірш:

ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ

Григорій Честахівський, приятель Шевченка, український художник, який був біля поета в останні години його життя, почув від нього бажання бути похованим у Каневі. Та, як відомо, похорон Тараса Шевченка відбувся через два дні його відходу у вічність на Смоленському кладовищі Петербурга. Труну з прахом покійного спочатку було виставлено біля його квартири в Академії мистецтв. До червня 1858 року, коли поет поселився в ній, він жив у помешканні Михайла Лазаревського, з яким приятелював ще з 1847 року. Михайло, як і його брат Олександр та четверо інших братів Лазаревських, , надавали книжки, фарби для малювання, матеріальну допомогу, домагалися надання Тарасові звання академіка гравюри. Про особливу довіру до Лазаревських свідчить хоча б те, що саме Михайлові Шевченко подарував рукопис свого «Щоденника».

Пам'ятний знак на місці першого поховання Т. Шевченка, Петербург

У своїх спогадах про Тараса Шевченка відомий український письменник, історик, етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський писав про останні дні поета, свідком яких він був: «Як давній знайомий, я бачив його останнього разу в Академії, у його трудівничій студії… Про літературу ми говорили, однак дуже мало, а весь час гадали про поїздку весною на батьківщину: куди вирушити, де розійтись і де потім зустрітися. Шевченко збирався купити собі землю на березі Дніпра й побудувати хату. Він показав мені план цієї хати, тішився, як дитина, думкою, що величезне вікно майстерні виходитиме на Дніпро, який він палко любив». Афанасьєв-Чужбинський залишив спогад про те, як ховали поета в Петербурзі, як перенесли покійника на Смоленське кладовище. Домовину вкривало багато квітів і вінків, усі були глибоко засмучені, у всіх на очах тремтіли сльози. Над могилою виголошували схвильовані промови. Запам’ятався усім присутнім виступ українською мовою студента Петербурзького університету, вихідця з родини греків Приазов’я Феоктиста Хартахая, який, зокрема, сказав: «Матінко наша, Україно, степи наші, могили, Дніпре широкий, небо наше синє! Хто вам пісню заспіває і про вас згадає?! Хто вас так щиро любитиме й за вас душу положить?!».

Т. Шевченко з друзями: братами О. та М. Лазаревськими, Г. Честахівським і П. Якушкіним. Фото А. Деньєра, 1859 р.

Але друзі Шевченка не забували про його заповіт і не полишали спроб перепоховати Великого Кобзаря в Україні. Правда, серед них були різні думки щодо місця останнього поетового спочинку. Усі погоджувалися, що перепоховання має відбутися в Україні. Але де? Пропонували Канів, біля місцевого собору. Багато хто вважав, що його прах має бути перепохований у Києві. Причім розглядали три місця: у Видубицькому монастирі, на Аскольдовій могилі або на горі Щекавиця, що височіє над київським Подолом. До Щекавиці схилявся, зокрема, троюрідний Шевченків брат Варфоломій. На цій горі в чеканні прибуття труни з тілом небіжчика студенти Київського університету навіть викопали могилу…

Варфоломій Шевченко

Через 58 днів після похорону на Смоленському кладовищі труну викопали із землі, вклали в іншу, свинцеву, і поставили на ресорні дроги. Проводжати прах покійного в далеку дорогу на українську землю зібралося багато людей, передовсім Шевченкові друзі з місцевої української громади. Пантелеймон Куліш, відомий український письменник, Шевченків товариш, звернувся зі скорботним словом: «Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив зі сього світу без сеї останньої честі».

Прощання киян з тілом Т. Шевченка. Картина О. Губова

Після цих слів труну накрили червоною китайкою, яка, за свідченнями очевидців, швидко потемніла під мокрим снігом, і жалобна процесія вирушила в дорогу – з кладовища через центральну частину Петербурга й до Миколаївського вокзалу. З поїзда труну в Москві знову переклали на дроги, на яких тіло Шевченка перевезли через Орел, Ніжин, інші міста і села до Києва.

Заупокійна молитва в Києві відбулася в церкві Різдва Христового на Подолі (відтоді її називають у народі Тарасовою церквою). Не зважаючи на дощову погоду, у храмі й біля нього зібралося кілька тисяч людей.

Київ, церква Різдва Христового в наші дні

У ті години вже було остаточно вирішено, де упокоїться прах великого сина України. Григорій Честахівський та Олександр Лазаревський, які супроводжували Великого Кобзаря на скорботному шляху, переконали його друзів в Україні, а насамперед рідних і близьких, щодо останньої Шевченкової волі, і теплохід «Кременчук» з його труною відчалив у плавання до Канева, де на Чернечій горі навіки спочив великий син України й куди відтоді ведуть сотні тисяч доріг з України і всього українського світу.

ШЕВЧЕНКІВ ГОЛОС ПІД ЗАБОРОНАМИ

Ще у дні перепоховання небіжчика на Чернечій горі царські можновладці зробили все, щоб не допустити масових мітингів і заворушень. Але й після похоронного обряду могила Шевченка потрапила під пильний жандармський нагляд. З Канева поширилися навіть чутки, що в могилу закопали освячену зброю, яка може бути використана за нової гайдамаччини.

Перша могила на Чернечій горі

Показова щодо цього історія, про яку повідав у своїх спогадах Григорій Честахівський. Він тоді залишився в Каневі, взявшись упорядкувати поетову могилу. Після завершення всіх робіт мав намір поїхати до Петербурга, але його затримала поліція. Від людей довідався, що з Канева послано до Києва генерал-губернатору три естафети про те, нібито він приїхав до Канева з наміром підняти гайдамаччину й підбурював народ узятися до зброї. Йому було наказано їхати до Києва й з’явитися до генерал-губернатора князя І. Васильчикова. «Після поставлених мені кількох запитань, – написав у своїх спогадах Григорій Честахівський, – він спитав, у чому полягає моє головне заняття в Каневі. Я відповів, що мав підготувати могилу до поховання тіла покійного Шевченка і зробити замість пам’ятника насип на ній, крім того, змалювати з натури околиці. Тоді князь знову запитав: "А для чого ці малюнки, для видання якогось чи що?". Я відповів: "Може, згодом, а тепер навряд чи це можна здійснити, адже я скромний і бідний художник". Після цього генерал-губернатор сказав: "Отож-то. Упорядковуючи могилу Шевченка, ви своїми читаннями й розповідями народові українською мовою збунтували цілий край і навіяли жах і трепет на панів"».

Наслідком цієї історії стала заборона Григорієві Честахівському відвідувати Київську губернію. Але до цього йому за недовгий час перебування на Канівщині вдалося впорядкувати Тарасову могилу. Над домовиною змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням. Задум полягав у тому, щоб надати могилі вигляду степової могили. Над нею встановили дерев’яний хрест, який добре було видно з Дніпра й лівого берега.

Та минуло 20 років, хрест підгнив і був замінений на чавунний. Цьому передувало подання Шевченкового брата Варфоломія до Канівської міської управи. І почалася бюрократична круговерть. Прохання передали київському генерал-губернаторові, з його канцелярії надійшов запит, чи потрібно заміняти хреста.

Чавунний хрест на могилі, 1890-ті роки

З Канева підтвердили: так, могила справді потребує нового впорядкування, однак була приписка, щоб водночас «не було допущено будь-яких маніфестацій» (там ще страшилися «гайдамацького бунту»). Та навіть коли всіх застережень було дотримано і хрест виготовлений, генерал-губернатор наклав на нього… арешт. Його лякала табличка на хресті зі словами Шевченка:

Установлення хреста припинили. Майже рік тривали нові листування, погодження. Потім табличку зі Шевченковим священним закликом зняли з хреста. Урешті його було в липні 1884 року встановлено. Варфоломій після цих митарств вирішив захистити могилу, викупивши за сто карбованців сріблом десятину землі навколо неї. Крім того, він подарував Каневу ще й три тисячі карбованців сріблом, заповівши, щоб відсотки із цієї суми міська влада використовувала на утримання могили. Але цей дар був відхилений. Влада не переймалася доглядом могили. Єдиною її турботою і тривогою було недопущення на ній масових акцій.

Зберігся знімок з 1914 року, на якому Тарасову могилу «окупували» жандарми.

Жандарми на могилі Т. Шевченка, 1914 р.

Того року відзначали сторіччя з дня народження Великого Кобзаря. Але імперський режим Росії вирішив заборонити відзначення цієї пам’ятної, дорогої для українського народу, дати. За радянських часів такої заборони начебто не існувало, і, зокрема, до 125-річчя народження Шевченка на Чернечій горі поставили гранітний пам’ятник великому синові України. Біля могили був збудований музей, створено заповідник. Радянська влада вміло використовувала всенародну шану Великому Кобзареві, наголошуючи на його ненависті до царського режиму і так званій приналежності до революційних демократів та видаляючи з його «Кобзаря» й іншої літературної спадщини те, що «не вписувалося» у ці характеристики та визначення.

Але в Україні своя незгладима пам’ять про Тараса Шевченка, своє поклоніння перед поетом-страдником, нашим національним генієм. І в цій пам’яті збереглася, не могла стертися дата перепоховання Великого Кобзаря в Україні – 22 травня. У радянські часи вона підпала під заборону. Однак патріоти України не зважали на це і її відзначали.

Пам’ятаю, як у роки студентства на межі 1960–1970-х років нас у Київському університеті й, зокрема, на факультеті журналістики, заздалегідь попереджали, щоб ми того дня не наближалися до пам’ятника Кобзареві в парку Шевченка. Але що суворіше забороняли, то більшим було прагнення 22 травня побувати там. Адже того дня біля пам’ятника Кобзареві збиралися, виголошували промови, читали поетові вірші вірні сини, справжні патріоти України. Ось лише кілька фрагментів зі спогадів про ті зібрання, що їх залишив український дисидент, лікар, багаторічний політичний в’язень, а в роки незалежної України перший директор Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк.

«…На східці постаменту один за одним виходили люди й читали вірші Шевченка. Та ось Євген Сверстюк надав слово артистці Тетяні Іванівні Цимбал.

Я вперше зблизька почув і побачив, як Тетяна Цимбал кожен прочитаний вірш переживає. Вона разом зі Шевченком обурюється, горює, страждає, радіє, лагідно всміхається. Наче сам Тарас Шевченко перед нами явився.

Після виступів люди довго не розходилися. Співали пісень на слова Шевченка та українські народні пісні. "Дніпро" закінчував – починали студенти з "Веснянки". А потому продовжували спів "жайворонки". Або співали всі разом. Натхненно й могутньо – "Реве та стогне Дніпр широкий". Над головами шанувальників пам’яті Кобзаря пропливав транспарант "Ми не забули тебе, Тарасе!"».

«Біля пам’ятника Шевченкові раз у раз звучала пісня "Сміло, други, не теряйте". Цю пісню співали кияни. Для агентів КҐБ і для міліції це було новим. "Сміло, други, не теряйте Духа на страшную прю. Рідну країну спасайте, Честь і свободу свою"».

«Було холодно, падав дощ. Люди збилися у щільний гурт. І знову співали "Хай нас по тюрмах саджають". А це було вже викликом. Адже в Україні на той час відбулися політичні судові процеси фактично за українську справу. Київ, Одеса, Феодосія, Львів, Луцьк, Івано-Франківськ – ось, здається, неповна географія політичних репресій в Україні 1965 р.».

«Теплий, сонячний день. Коли я прийшов до пам’ятника Шевченкові, то побачив, що зібралося людей значно більше, ніж у попередні роки. Пагорб, на якому височить пам’ятник Тарасові, суціль покритий квітами. Палахкотіли півонії й тюльпани, сині й блакитні півники та розкішні гілки розквітлого бузку. Окремою плямою клали червоні кетяги калини. Вона червоніла на зеленому пагорбі, де вивищувався Кобзар. А люди все підходили і підходили. І клали квіти. Поступово утворилася гора квітів. Хтось порівняв кількість з покладеними до пам’ятника Леніну в день його народження. Вождь світового пролетаріяту відчутно програвав, хоч, як відомо, квіти за кошт держави наввипередки несли парткоми всіх рівнів і установ та організацій Києва. Ми ж приносили квіти оберемками без будь-якої принуки.

Меморіальна дошка, присвячена Т. Шевченку, біля Канівського Успенського собору. Фото: Юлія Овсяннікова

…На східцях постаменту – студент театрального інституту Володимир Коляда. Він талановито прочитав кілька поезій класиків української літератури. Завершує поезією В. Сосюри "Юнакові". Коли він прочитав: "Дивись, ідуть сини Росії", у цю мить, прорізавши натовп, міліція почала хапати людей. Зненацька. І запихати в міліцейську машину. Люди побачили, що в машину запхали чотирьох.

На якусь хвилю натовп заціпенів, але в наступну мить вибухнуло громове і гнівне скандування: "Ганьба! ". І публіка, міцно взявшись за руки, рушила лавиною на міліцію. А вона, очевидно, не чекала одностайної реакції. Обличчя міліціонерів видавали їхню розгубленість. І ніхто з них уже не зважувався хапати нові жертви, а всі швиденько сіли в машини й поїхали геть.

Відтискуючи міліцію, люди, які зібралися біля пам’ятника Шевченкові, вийшли на майдан, що навпроти університету, перекрили проїжджу частину вулиці Володимирської. На короткий час зупинився транспорт. Майдан вирував протестом. В одному кутку студенти співали "Шалійте, шалійте, скажені кати!», у іншому – "Хай нас по тюрмах саджають", а ще в іншому – "Чуєш, сурми заграли, час розплати настав"…

Поволі пал гніву почав спадати – і всі повернулися до пам’ятника. Вирішили закликати присутніх піти до ЦК КПУ й вимагати звільнення заарештованих і покарання винних у розправі. Досить хутко колона вишикувалась і рушила…. У перших лавах колони йшли Оксана Мешко, артистка Тетяна Цимбал, Валентина Драбата, Олександр Сергієнко… За 50 метрів до будинку ЦК КПУ на нас чекав у кілька лав кордон міліції. Ми підійшли впритул і зупинилися. Стояли мовчки. До нас один за одним прибували посадові особи міста, та ми сказали, що вони нас не влаштовують. Хочемо говорити з першим секретарем ЦК КПУ. Нарешті о 1-й годині ночі до нас вийшли міністр внутрішніх справ Іван Головченко й пан Калаш, кагебіст з ідеології. Це саме він був куратором Івана Світличного під час першого слідства у 1965 р. та після звільнення. На одностайну вимогу демонстрантів міністр Головченко пообіцяв за пів години привезти заарештованих до поштамту. Справді, схоплених біля пам’ятника Шевченкові привезли до поштамту о 1-й год 30 хв. Ними виявилися Ігор Луговий, Леон Ротштейн, поет Віктор Могильний, студент театрального інституту Володимир Коляда».

СЛОВО КОБЗАРЯ ТА ЙОГО ПАМ’ЯТНИКИ ЗНОВУ ПІД ПРИЦІЛОМ

Нікому нині в незалежній Україні не заборонено вшановувати його пам’ять, зокрема й 22 травня, у день перепоховання поета на канівській Чернечій горі. Ніхто не потрапить під репресії й через покладання в цей день квітів та участь у масових заходах біля пам’ятника Великому Кобзареві навпроти Київського університету, названого його іменем. Але всім відомо, що побачити цей монумент у Шевченковому парку відкритим ось уже більше ніж чотири роки немає змоги. Його, як і інші пам’ятники в українській столиці, закрила конструкція, що має вберегти монумент від нальотів безпілотників і ракет, які вдень і вночі атакують Київ, як і всю Україну.

Наслідки ракетного удару по дитячому майданчику в парку Т. Шевченка, Київ

І цей захист аж ніяк не зайвий, що, зокрема, підтвердив російський обстріл нашої столиці понеділковим ранком 10 жовтня 2022 року. На перетині вулиці Володимирської з бульваром Шевченка рух інтенсивний у будь-яку пору дня. А що вже казати про ранковий час, коли люди поспішають на роботу. Так було і в той роковий понеділок, через лічені хвилини по 8-й, коли сюди прилетіла рашистська ракета. Умить машини, що зупинилися на сигнал світлофора, перетворилися на жахливі факели, у яких горіли люди. А руйнівна від вибуху хвиля вже неслася навсібіч, вибиваючи вікна й двері на фасадах навколишніх будівель, також Шевченкового університету.

Але того ранку 10 жовтня «доблесні денацифікатори й асвабадітєлі українського народу» вирішили перевершити себе. Поруч зі «стратегічним перехрестям», у Шевченковому парку, є дитячий майданчик, де вдень завжди багато дітей. І саме в цю територію вцілила друга рашистська ракета, запущена з російських «неісходімих далєй». На місці її влучання утворилася страхітлива яма діаметром майже вісім і глибиною чотири метри. Після цього цей знаменитий, багатий своєю історією й затишний центр старого Києва виглядав як після варварського погрому. Власне, слово «як» тут, мабуть, не доречне, бо це й був справжній погром – абсурдний, безглуздий, дикий.

Що ж тоді стало мішенню цих двох божевільних ударів? Насамперед, звісно, намагання нагнати страху на киян, на всіх українців (із цього нічого в агресора не виходило й не вийде). Але зовсім не виключено, що рашисти, крім цього, могли цілитися і в пам’ятник Тарасові Шевченку, адже до нього від згаданого перехрестя – не більше ніж двісті метрів, а дитячий майданчик відділяє від нього якихось п’ятдесят метрів.

Бородянка, Київщина

І в Російській імперії, і в радянські часи, і під час революцій на майдані Незалежності, і в роки цієї моторошної війни Великий Кобзар був і залишається під прицілом, бо його слово теж воює, боролось і нині відстоює Україну. Можна, звісно, розстріляти у сліпій люті пам’ятники Шевченкові, як це сталося в тимчасово окупованій Бородянці, але неможливо вбити Кобзареве слово та його святу мрію про те, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».